Замля Мамаїв: Стеблянки

Лебедин. Вулиця. Далеко обабіч дороги, поринали в садках xати. І ніщо не нагадувало, що це райцентр. Шлях лежав селами на Боромлю. Містечко скінчилось. Невеликі поля, за котрими красувались ліси, радували душу. Душа знову й знову повторювала написаний Тарасом Григоровичем саме у цих краях вірш «Ой по горі роман цвіте…» Між слобожанських краєвидів хотілось ні про що не думати. Просто їхати, а Душа щоби літала над луками, лісами, полями,річечками, селами…

Попереду вздовж дороги село Стеблянки. Зупинився біля криниці. В місті серед тисяч людей можна бути непоміченим, а в селі ні. В селі взагалі ніщо, ніхто і нічого не може бути непоміченим. Воно так влаштоване. Все, що попадає в нього залишає інформацію про себе, котра далі зберігається, обробляється, інколи вже за годину змінюється на діаметрально протилежну і невпізнанну від початкової. Саме тому один великий Світ обертається навколо кожного села окремо.

Поскрипувала корба на старому зрубі, поправляв рукою трос, повільно підіймав відро з холодною водою. Де ж об’єкти фіксування мого перебування в певному часовому проміжку цього села? Ага… Ось дві бабусі на скамейці під парканом будинку, коза за вербою, дід на покосі, гуси, котрі чекають поряд зі мною води в свою довбанку, пару котів і пес біля воріт. Ну це достатньо для формулювання різних думок про мене.
Налив в довбанку гусям води, уже їх думка про мене позитивна. Холодна і чиста кринична вода. Піднявши відро пив, скоса дивився на бабусь, бабусі скоса дивились на мене. Заходився вмиватись. Затягував час для того, щоб бабусі побудували всі версії: хто я, чим дихаю, з яких країв, у які краї прямую. І це перерахована невелика частина розділів загальної аналітики по моїй особі. Безпомилково читав їх бесіду. Практика колгоспного агронома, у котрого було в підпорядкування декілька жіночих бригад, підказувала подальшу поведінку.

Колись на початку моєї трудової діяльності, старий агроном повчав мене: «Ти, Юрку, коли приходиш до бабів, привітайся і скажи, що слухаєш їх. Спочатку говоритиме старша. За хвилину почнуть включатися в бесіду інші. За декілька хвилин вони зіб’ються з теми. Ти, головне, мовчи. Хвилині на десятій ти знатимеш усе про них і навколишній світ. Хвилині на двадцятій, коли їх звукова інформаційна хвиля притихатиме, говори , що все зрозумів. Питання задані правильні. Обговориш все з головою колгоспу і будеш вирішувати. Головне, нічого не перепитуй їх, бо тоді тобі крах. Ти з дискусії ніколи не вийдеш. Шанси в тебе ніякі. В усякому разі, мені за сорок років праці вони ні одного шансу перемогти в дискусії не дали».
Я був під повним контролем. Навіть коза перестала випасатись і розглядала мене. Бабусі ж, не дивлячись на мене, вели бесіду, котру я вгадував стовідсотково.

Автор: Юрій Фоменко
- Хто воно такий?
- З району їде.
- В райцентрі вроді таких нема.
- Може заготівельник який, товар шукає?
- Автомобіль не такий як в заготівельників.
- Хто ж він?
- Рідню шукає можливо?
- На Петра Оксаниного схожий.
- Та ні, на Грицька Лозу.
- Щось є… От тобі і Грицько.
- Не може бути!
- Чому не може? Ти що, Грицька замолоду не пам’ятаєш?
- Пам’ятаю. Може, й правду говориш…
- А може, це новеє керівництво районне?
- Чому тоді сам?
- А поки не затвердили, їздить, дивиться.
- Розкажемо йому про нашого голову сільради?
- Здуріла. Який-не-який, а свій. Ми про нього багато знаємо, він про нас.
- А може, це вчитель новий?
- От ти даєш, вчитель на такій машині.
- Комерсант. В лісництво їде за ліс домовлятись.
- Пиляють, пиляють той ліс. Скоро нам і дров не буде де взяти.
- Бачила, жінка лісника в новім пальто до сільпо приходила?
- А приїхали до нас такі обношені. Обжились у лісі.
- Може, купляти хату їздить?
- Може.
Добавляю інтриги. Витягнув з сумки зошит. Подивився в нього. Подивився на вулицю. Бесіда в бабусь пожвавішала. Підходжу до бабусь, вони вже помічають мене.
- Доброго здоров’я, бабусі!
- Доброго,…
- І не начальство я, і не покупець на хату, і не заготівельник,…
- От слух, – сказала худіша бабуся.
- Та який слух. Я агрономом працював десять років.
- А я то дивлюсь воду витягуєш як сільський, і ліву руку миєш по лікоть, як колгоспні водії.
- Здаюсь. Ви професіональні слідчі.
- Від нас ще ніхто розсекреченим не уходив. Розповідай.

- Далеко їду. На Боромлю, а там шлях аж в Дніпро.

І пішла бесіда, коли було краще, що робиться в місті, і чим там люди займаються. Чи буде дощ і чи вродить картопля. Чому ціни нема на кіз, і що бугай є тільки в сусіднім селі. Про дощ, межу, ціну на молоко… Свіжа людина в селі – то явище ще і хвілософське.
Підтягнувся до бесіди і дідусь, що косив траву. Привітався, став слухати. Видно, що дисципліну знає. Жінок не можна перебивати, бо вони відразу все про нього розкажуть. А в кожного чоловіка в житті є білі плями. І коли в місті про них мало хто знає, то в селі знають усі, а часто ще й в сусідніх селах. Поступово перейшов до бесіди з ним. Він виявився пенсіонером, котрий працював механіком на тваринницькій фермі.
- Ви місцевий?
- Ні. Я в сусідньому селі народився. А перед війною батьки переселились сюди.
- Далеко сусіднє село?
- А з околиці видно його крайні хати.
- Ясно. Ну а село це старе?
- О…
Тут пішла розповідь про виключну важливість села в історії, як мінімум, Європи. Були точні попадання в історичні періоди, село відігравало майже ключову роль. Якщо узагальнити в художню форму його розповідь, то ставало зрозумілим і незаперечним наступне: всі значимі предмети в господарській діяльності були винайдені або вперше зроблені в їхньому селі, інколи в сусідньому, де дядько народився. Технічна частина про винаходи подавалась фахово, з розумінням ремесел. Я слухав і заздрив патріотизму простої людини до свого краю в загубленому серед лісів селі. Він говорив щиро, з запалом. А в мене поставав перед очима наш міський музей, а у вухах лунало сказане одним із екскурсоводів: «В этом возу возили соль, пошли посмотрим платье Екатерины».
Філософи діляться на дві категорії. Одні за допомогою філософії пізнають світ, а інші виправдовують свої вчинки. Дід належав до першої, і явно не був “квартирантом” на цій землі.
- ... а, коли дніпропетровський Родзянко був міністром при царях...
- Підождіть, ще раз, – я повернувся з роздумів до діалогу
- Ну, коли Родзянки під час першої світової …
Простою мовою – я піймав клина. Ну, нехай посаду неправильно назвав. Але ж по суті! У нас навіть не кожен вчитель знає, хто такий Родзянко, і яке він мав місце в історії. Дядько ще говорив, бабусі включались в бесіду, повертаючи його до більш приземлених питань, а я не міг отямитись…
- Пора мені.
- З Богом. Ні, підожди.
- Що там?
- Ти бачиш добре? – питала одна з бабусь.
- Вроді, бачу.
- Прочитай. Кума дала насіння квітів, а я не бачу, що там підписано на конверті.
На конверті напис – «шото красівоє». Я так і прочитав.
Я відчував, як мене проводжають бабусі, дядько, гуси, коза,… Розумів, що пересічного села не буває. Є тільки виняткові. І в цьому сила України.

Мій часовий проміжок перебування в селі закінчувався. І я знав, що завтра, а може, й сьогодні наступному подорожньому чи комусь з селян буде сказано: «Тут їхала одна людина здалеку і говорила…»

Зображення